Як вийти за межі свого бізнесу

Усе починається не з фінансової моделі й не з вибору країни. Усе починається з того, що в голові власника.

Матвійчук бачив це сотні разів за двадцять років у франчайзингу. Приходить підприємець і каже: хочемо стати мережею номер один у світі, хочемо стати другим умовним «Макдональдсом». А наступного тижня той самий підприємець тоне в дрібницях — треба зробити сайт, треба знайти продавця, треба загасити чергову пожежу. І так минають роки.

Гасіння пожеж нікуди не дінеться. Воно буде завжди, кожного ранку й кожного вечора. Але сильні концепції й сильні лідери вибирають не пожежі, а рух. Бо рух чекати не може.

Найбільше обмеження, яке Матвійчук бачить у підприємців, вони створюють самі. У власній голові. Війна, геополітика, нестабільність — усе це справді існує і справді створює перешкоди. Але перешкоди — це те, з чим борються, а не те, перед чим зупиняються.

Це не питання здібностей. Це питання установок. Багато хто народився з установкою, що багатство — це щось погане, що краще не починати, бо «добре ми не жили». Від цих установок і залежить, де людина зупиниться.

Коли Матвійчук вийшов із першого проєкту, перед ним постала найскладніша частина. Його колишні партнери по мережі — люди, які п'ять років вкладалися в стару назву, — мали вирішити: залишитися чи піти за ним під новий бренд Multi Cook.

Частина пішла. І це його вразило найбільше. Адже ребрендинг — це відмова від назви, в яку люди інвестували роки. Перехід на нову назву, до того ж міжнародну й незвичну для українського вуха. Це ризик, на який ідуть лише ті, хто бачить далі за свій сьогоднішній комфорт.

Бо найкомфортніше людині тоді, коли вона щось створила, сіла в зону комфорту, бізнес працює й приносить прибуток. Усе добре. Зрушити з цього місця заради чогось більшого — окрема відвага.

Вихід за кордон — це не рішення, яке можна ухвалити сьогодні й реалізувати завтра. Це процеси, що тривають місяцями.

Реєстрація торгової марки в кожній країні. Юридично правильний договір — український стандартний тут не працює. Світ ділиться на різні юридичні логіки.

Є країни, що працюють за договором комерційної концесії — Україна, Польща. Є країни договору франчайзингу — зовсім інші документи й вимоги. У США взагалі своя специфіка: спершу реєструєш торгову марку, лише потім можеш продавати франшизу — за ліцензійним договором або за договором франчайзингу.

Без зареєстрованої торгової марки відкрити заклад за кордоном нереально. Матвійчуку знадобився рік підготовки, перш ніж він зміг вийти в США — свій перший і найскладніший закордонний ринок.

Найбільший виклик за кордоном — не логістика й не гроші. Це готовність партнера формувати культуру споживання місцевого населення.

У теплих країнах продукт заходить повільніше — там культура легшої їжі, фрукти, риба, життя на вулиці. У холодних — швидше, бо там цінують ситне й готове. Але всюди працює одне правило: щоб місцеве населення полюбило продукт, потрібно від трьох до п'яти років системної роботи. Не місяць. Роки.

І тут більшість партнерів робить фатальну помилку — веде контент українською. Матвійчук повторює це на кожному навчанні: для кого ви це робите? Українці й так знають бренд. Ведіть контент мовою країни. Іспанець дивиться на вареник і не розуміє, що це — для нього це шматочки тіста. Йому треба показати, як це готують, навіщо загортають у тісто, як їсти.

Так само колись в Україні ніхто не знав, як тримати палички для суші — а сьогодні це майже рідна страва.

Часто це навіть не питання продукту. Це питання готовності партнера змінитися. Найкращий доказ — іспанець, чоловік української партнерки, який сам таксує, сам їздить на ринок, сам їсть цей продукт і щиро його любить. Якщо заходить місцевому — значить, заходить. Залишається тільки розповісти світу.